У селі, колись великому, тепер напів пустому,
Де майже не лишилося дворів
Побачив одиноку жіночку знайому,
Що ще того літа я зустрів
Її діти вигнали із дому,
Нема їй місця в рідній хаті.
Жити мусить у селі глухому,
Бо сини жінкам попалися завзяті
Згорбилась вона не по літах,
Світяться тільки очі наївні й прості,
Щасливо живе вона лише в снах,
І доживає свої дні на самоті
Немає в мене слів для співчуттч,
Їх неможливо зразу відшукати
Та терзає моє серце каяття,
Хоч страждає не моя мати
І гризе мене те каяття,
Що за будденними справами й ділами,
Що за все своє життя
Дуже рідко приїжджав до мами
Зберусь й поїду,покладу я квіти,
На батькову і мамину могилу.
Постою там і додому я зайду,
Провідаю стару хату осиротілу
Хоч на хвилину забіжу туди,
Гляну на світлини в рамах.
Може скаже: - Сину підожди!,
як колись,тихенько мама
Ні! Не скаже бо її нема,
Хоч матері завжди з нами,
І тоді, коли сира земля й вічна тьма
Пролягла між нашими світами
Савчин О.М.
Листопад 2012р.
