Карпатська одіссея (1) /повна версія з фото/
або тут
Кожен рік я буваю у горах Карпатах,
Чомусь манить мене та неземна краса,
Де смерека стоїть, мов стрілець той на чатах,
Де до неба так близько, немов сам в небесах.
Мов магніт, до Карпат завжди маю я тягу.
Маю й друзів своїх, що в краях тих живуть…
Там джерельця гірські мні втамовують спрагу,
Якісь чари земні аж за серце беруть.
Чомусь схилами гір підійматись так легко,
Краєвиди з вершин у обійми візьмуть…
Та чарівна краса – правовірному Мекка,
Водограїв кришталь – це у рай земний путь.
А стрімкий водопад? Хто цю воду запрудить?
Світла райдуга тут над водою тремтить.
«Шипотом» чомусь назвали це люди,
Це не шепіт – гуркоче ж, гримить!
Та все ж дума сумна всю цю казку руйнує:
Пам’ятаю слова, ще від батька було.
В них про мій родовід, кожен нерв це відчує:
В цих Карпатах і казка, є в Карпатах і зло.
Там мій дід воював і в бою там загинув,
У далеку ту першу війну світову.
Невідомо було ні дружині, ні сину,
Де могилу знайти – його пам’ять живу.
Лиш дарунок останній зробили все ж гідно:
Діда ім’я тепер вже у внука свого…
Тож шука нині внук, та, на жаль, все безплідно,
Хоч століття пройшло, як не стало його.
Отакий парадокс: дід молодший за внука,
У рази уже більше онукові літ…
Та щем серця зове, бо ж столітня розлука:
Царський воїн не знав, що він буде ще й дід.
Як ішов на війну дома сина залишив,
Немовлям той ще був, та війна є війна…
Та ворожий солдат світу білого лишив,
Залишилась дружина з малям тим одна.
Та війна світова, то давно вже минуле…
Вже сьогодні лиш внук ще трима родовід,
Може й тягне тому, пам’ять все ж не заснула,
У краї загадкові, де лежить в землі дід.
****************************
Може цвинтар в горах, може братська могила,
Десь прізвище діда граніт береже…
Обійти весь цей край одному мні несила,
Та надія живе не один рік уже.
********************
І, нарешті, узрів: бачу Хрест височенний,
На високій горі, до нього далечінь…
Та мене не ляка отой шлях далеченний:
Ти дійди до Хреста і лиш там відпочинь.
Дали ім’я горі якесь дивне «Темнатик»,
За «Говерлу» хоч нижча, та дуже крута…
Усвідомлював я, чи це був тільки натяк,
Що задача моя – досягти щоб Хреста?
Тож шукаю дорогу, де той Хрест височіє,
Рядом друзі, в горах цих певніше гуртом…
В темних нетрях гірських ледве стежка видніє,
Буреломи і скелі, безлюддя кругом.
Тут сто метрів уверх – кілометри стежини,
То каміння з під ніг, то коріння буків
Часом видно вдалі килим дивний ожини,
Що сюди поселилась з далеких віків
Одинокий гуцул там овець випасає,
Як дістались вони до захмарних висот?
Боже! Далі – страхіття війни зустрічає
То розбитий, порослий мохами там ДзОТ.
Арматуру залізну, бетону громаду,
Яка сила змогла зруйнувати такий?
Скільки крові святої лилось в цьому аду?
У думках постає цей кошмар нелюдський.
Думками я лину в роки ті минулі…
Бо хто зна, може тут із лихої руки
Печать смертельну лишила зла куля
В грудях мого діда тоді навіки.
На цих висотах не росте смерека,
Лиш бук могутній кроною шумить.
Що ж під корінням? Камінь недалеко,
Чи може воїн царський вічно спить?
Не гадав той солдат, що буде ще й дідом,
Бо таким молодим він покинув цей світ,
Що рідний онук теж піде його слідом -
Пройде по стежині, де, можливо, йшов дід.
***********************
Хрест, звісно символ ритуальний,
Дарунок пам’яті когось.
Останній дар, таки ж прощальний,
Так в християнстві повелось.
Так війни ті, і перша й друга
Не тут оплакані з Хрестом,
Та пам’ятає досі вся округа
Часи недавні, повні злом.
Був «авторитет» в краях карпатських,
І, навіть, владу в друзях мав,
Та конкурент в «обіймах братських»
Все ж в «інший світ» його послав.
Друзі – братки йому вслужили,
Каже про це місцевий люд,
Отим Хрестом нагородили,
Що бачать всі з усіх усюд.
Табличку має Хрест залізний,
Добре відомий адресат,
Та каяття вже було пізнім
Тож замість в рай – попав у ад.
*****************
Височенний цей Хрест аж до неба сягає,
Та в війни світової зв’язку з ним нема…
Знайти діда надія моя вже згасає,
Та я ще не змиривсь, що мій пошук дарма.
Бо проклята війна, вже друга – вітчизняна,
І в долі моїй карбувала свій слід,
Бо й мій батько пішов на фронти ті незнані,
Залишивши й мене, як колись батька дід.
Я теж бачив війну – ті жахи, ті пожари…
Не солодкі дитячі – гіркі ті роки…
Моя пам’ять трима всі воєнні кошмари,
Тому й досі торую криваві стежки.
Переплелося усе, мов в якійсь каруселі.
Є десь зло, та добро в нас усіх на виду.
Хай простить мене Бог за думки невеселі -
Гірські квіти до цього Хреста покладу.
Бо я бачу в ньому символ пам’яті діду,
Хоч поставлений він з зовсім інших причин.
Як Всевишній дозволить, сюди знову приїду –
Поклонюся йому, в нього внук я один.
Ф. Наконечний.2012 р.
